«Саня, витягай нас»: історія 26-річного прикордонника Олександра Книгиницького

Капітанові Олександру Книгиницькому 26 років, і він служить у 27 Мукачівському прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі. Його історію розповіли в самому загоні. Шлях до служби він обрав ще підлітком: у 15 років пообіцяв батькові, що стане військовослужбовцем, і згодом цю обіцянку виконав.

Олександр виріс у родині військовослужбовців. Після школи вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України, яку закінчив у 2021 році. Першим місцем служби він обрав Харківський прикордонний загін — за власними словами, хотів бути далі від дому й ближче до бойових дій.

24 лютого 2022 року Олександр перебував у прикордонному наряді. Тоді йому був 21 рік. Коли почалися обстріли, він спершу не повірив, що це повномасштабна війна. «Перші кілька хвилин я думав, що це сон. А потім зрозумів: ні, не сон. Реальність», — пригадує прикордонник.

Під час оборони Харкова позиції облаштовували у будинках і підвалах. Там за Олександром і закріпився позивний «Студент» — він був наймолодшим серед офіцерів, і старші побратими жартували, що йому ще вчитися.

Одного разу Олександр разом із двома побратимами прикривав позиції з автоматичного гранатомета. Російські солдати намагалися оточити українських бійців. По рації до нього зверталися вже без позивного: «Саня, витягай нас». Олександр використав боєкомплект, якого мало вистачити майже на місяць, а коли зрозумів, що утримувати зруйновані позиції ціною нових втрат немає сенсу, наказав відходити й побіг до побратимів.

Серед них був важкопоранений сержант. Олександр зняв із нього спорядження, закинув його руку собі на плече й почав виводити з-під обстрілу. Поранений просив залишити його та рятуватися самому, але Олександр відмовився — знав, що на сержанта чекають двоє маленьких дітей. Далі він пам'ятає не все: поруч вибухнув боєприпас, і Олександр втратив свідомість. Прийшов до тями вже біля евакуаційної машини. Кров на його одязі виявилася кров'ю пораненого сержанта, а сам Олександр отримав важку контузію.

Сержант вижив. Згодом вони разом проходили реабілітацію і досі підтримують зв'язок. Та були й ті, кого врятувати не вдалося: одного загиблого друга Олександр упізнав у госпіталі, а ще один близький побратим нині вважається зниклим безвісти.

Про війну Олександр багато говорити не любить. Для нього вона пов'язана з розрухою, втратами та болем. Але після перемоги він хоче відвідати могили загиблих побратимів і побувати в кожного, хто не повернувся з війни.