У Монастирку хрести вбирають квітами: традиція, яку бережуть дівчата

Хрести, що стоять біля церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього Православної церкви України в Монастирку, цього року почали вбирати з 11 вересня. Більшість із них прикрасили 12-го, а вже наступного вечора село зібралося на традиційну Хресну дорогу — її проводять напередодні сільського празника, що припав на 14 вересня.

Місцева традиція має просте й глибоке правило: кожна родина в Монастирку має свій хрест, а прикрашає його незаміжня дівчина. Коли вона одружується, то передає цю відповідальність наступній дівчині у своїй родині.

«Монастироцькі дівчата заздалегідь, продовжуючи традицію своїх предків, вдягнули хрести в квіти та зілля. А традиція полягає в тому, що кожна родина в Монастирку має свій хрест, який прикрашає незаміжня дівчина. Одружуючись, вона передає його наступній в своїй родині», — розповіла голова Більче-Золотецької громади, до якої належить село, Галина Огородник.

Підготовка до свята триває чи не цілий рік: дівчата сіють, висаджують і доглядають квіти, бо кожна хоче, щоб саме її хрест виглядав найкраще. Відколи існує ця традиція, достеменно невідомо.

Найдавніша письмова згадка про прибирання хрестів у Монастирку — «Книга Союза літургічного» 1912 року. У ній, починаючи з 1927-го, тодішній священик Семен Гребенюк описував, як у селі проходили відпусти й празники та як гарно була прибрана хресна дорога.

«Навіть в радянські часи, коли церква була зачинена, ця традиція існувала. Тому за поданням нашої громади традиція вбирання хрестів Хресної дороги в Монастирку була включена в Тернопільський обласний, а згодом і Національний перелік об'єктів нематеріальної культурної спадщини України», — додала Галина Огородник.

Цьогорічне свято, за її словами, зібрало як ніколи багато людей. Серед них уперше був і член експертної ради з питань охорони нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України Микола Шкрібляк.

«Хто відчуває традицію, хто розуміє важливість і сутність цієї традиції, одразу відчує дуже потужну енергетику. Енергетика і самої землі, і самого оточення, і величезної любові тих людей, які пронесли цю традицію через століття», — поділився він.

За словами Шкрібляка, немає куточка в Україні, де не знайшлося б чогось важливого для місцевої громади, адже саме громада визначає, який елемент має для неї соціально-культурне значення і об'єднує людей. Традицію з Монастирка він називає глибоко духовною, а її носії, за його спостереженням, завжди кажуть про неї: «це наше, воно рідне, воно нам близьке».

«Нематеріальна культурна спадщина — це не тільки знання, практики і уміння. Це ще й спосіб передачі, це ще й те, чим ми завжди просимо, щоб займалися дуже обережно, але щоб говорили, популяризували і щоб ні в якому разі не перетворювали елементи в якийсь такий сценічний варіант, не спримітизовували його», — сказав Микола Шкрібляк. Він наголосив, що важливі саме жива традиція, живі носії та той вогник, який надихатиме людей зберігати й передавати спадщину наступним поколінням.

Про роль спільноти в охороні живої спадщини йшлося і на обласному семінарі-практикумі, який організував у Більче-Золотецькій громаді департамент культури та туризму Тернопільської ОВА.

«На прикладі цієї громади хочемо показати, як традиція єднає спільноту, зберігає зв'язок поколінь, дає додатковий імпульс та можливості для розвитку», — зазначила директорка департаменту Світлана Байталюк.

Учасники заходу обговорювали дослідження нематеріальної культурної спадщини на рівні спільноти, напрацювання комплексу заходів для життєздатності традицій, обрядів і ремесел, визначення відповідальних сторін та формування плану охорони, а також популяризацію живої спадщини регіону. До семінару долучилися працівники структурних підрозділів культури територіальних громад області та члени Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України. Під час заходу відбулася зустріч із носіями традиції вбирання хрестів Хресної дороги в Монастирку.

Для Монастирка ця традиція — не просто окраса до празника. Це щорічна справа родини, справа дівчат, які вирощують квіти для свого хреста, і справа громади, яка береже звичай уже понад століття та передає його далі.